Аварія на ЧАЕС: найстрашніша, але не перша ядерна катастрофа у світі
Будівництво об'єкта укриття над четвертим енергоблоком ЧАЕС. Архівне фото: pastvu.com
Рівно 40 років тому, 26 квітня 1986 року, сталася аварія на Чорнобильській АЕС — найвідоміша та найбільш руйнівна ядерна катастрофа в історії людства. Та вона була далеко не першим подібним інцидентом.
"ТиКиїв" продовжує серію статей до 40-річчя аварії на ЧАЕС. У завершальному матеріалі поговоримо про те, де ще відбувалися аварії на атомних станціях. І, звісно ж, про те, що відбувалося під час чорнобильської катастрофи та про її ліквідацію.
Перша у світі відома ядерна аварія сталася 1951 році у Детройті (США) на дослідному реакторі. Через перевищення допустимої температури перегрівся матеріал, що розщеплюється, в результаті чого повітря навколо було забруднене радіоактивними газами.
Через шість років, у 1957-му, у СРСР вже утворилася перша зона відчуження. На хімкомбінаті у закритому місті "Челябинськ-40" стався вибух через порушення режиму охолодження ємності, у якій зберігалися радіоактивні відходи. Це призвело до забруднення радіонуклідами досить великої території. Довелося відселяти людей, знищити худобу, а територію огородити колючим дротом і окільцювати дренажним каналом. Зрозуміло, жодного розголосу події не надали.
З 1971 по 1984 роки у чотирнадцяти країнах світу сталася 151 аварія на атомних станціях — усі вони супроводжувалися значним викидом радіації. Найбільша з них трапилася у США, на атомній станції Три-Майл-Айленд у штаті Пенсільванія. 28 березня 1979 року там відмовила система охолодження одного з реакторів, і почав накопичуватися водень. Виникла загроза вибуху. Через три дні з'ясувалося, що керівництво станції усвідомлено пішло на викид радіоактивного газу в атмосферу, не повідомивши про це владу. Наступного дня, 29 березня, у сусідню річку злили майже 1,5 млн літрів радіоактивної води.
А за два роки до катастрофи на ЧАЕС, у січні 1984-го, сталася сильна пожежа на першому енергоблоці Запорізької атомної електростанції. На щастя, тоді у реакторі не було ядерного палива, і пожежа завдала лише значних матеріальних збитків.
На багатостраждальній Чорнобильській АЕС аварії траплялися й раніше. У 1982 році стався розрив одного з тепловидільних елементів — твелів, внаслідок чого на певний час призупинив роботу перший енергоблок. Інформацію про надзвичайну подію, звісно ж, розголошувати заборонили. Перший тривожний дзвіночок був проігнорований.
Охорона на станції також "кульгала". 1 липня 1983 року народний суддя міста Прип'ять В. Вовченко розглянув справу громадянина В. Сегеди за фактом нелегальних проникнень на дах машинного залу третього енергоблока ЧАЕС. Справу передали до прокуратури, і її розслідувала комісія за участю адміністрації станції та представників головного управління ВВ МВС СРСР (ЧАЕС охороняли внутрішні війська та інші структури). Та, як з'ясувалося, один із працівників станції просто полюбляв ночувати на вентиляційних трубах, милуючись заходами сонця і світанками, що відкриваються з висоти.
На початку 1986-го у всьому світі успішно працювали 370 ядерних реакторів, і атомна енергетика здавалася цілком безпечною. Та 26 квітня почалася нова сторінка її історії. Події цієї фатальної ночі були відтворені у книгах, статтях і документальних фільмах чи не в посекундній хронології. Остаточну ж причину аварії так і не встановили. Чи була це недбалість персоналу, недосконалість захисту, технічні недоліки конструкції чи збіг усіх цих факторів — досі невідомо достеменно. Прихильники конспірологічних версій стверджують про диверсію, містику чи прокляття. Так чи інакше, аварія на ЧАЕС стала найбільшою в історії людства техногенною катастрофою.
У ніч із 25 на 26 квітня був запланований експеримент, що став фатальним. Передбачалося зупинити реактор і порахувати, скільки енергії вдасться зібрати на інерційному обертанні турбіни. Цю енергію планували використовувати для живлення аварійних насосів, що сприяло б збільшенню безпеки реактора.
Майже на самому початку експерименту реактор почав подавати тривожні сигнали, але частина аварійного захисту була відключена. До цього він уже десять годин працював без охолодження. Через помилку оператора потужність реактора впала до 30 МВт, замість запланованих для експерименту 700 МВт. О 01:22 система безпеки "Скеля" видала зведення параметрів, за яких вимагалося негайне припинення роботи, але персонал проігнорував це — і експеримент було продовжено.
Поступово реактор почав розганятися, і вже менш ніж за дві хвилини його потужність зросла у сто разів. Стрижні, які мали регулювати потужність реактора, розпалися і полопалися. Труби, що тріснули, дали воду на розпечений графіт, утворивши потік пари. За мить стався перший вибух. Він був такої потужності, що підняв навіть багатотонну кришку реактора — "Олену", як її чомусь охрестили ядерники.
О 01:23:46 прогримів другий вибух, набагато потужніший за перший. Він зруйнував реактор. Через розлом, що утворився, вирвалися радіоактивні гази, паливо, уламки графіту та конструкцій. На розвідку відправили стажистів Проскурякова та Кудрявцева. Увійшовши до залишків реакторної зали, вони миттєво отримали дозу ядерної "засмаги". Але те, що вони доповіли після повернення, викликало збентеження і недовіру:
Центрального залу немає. Небо над головою.
Уночі 27 квітня заглушили перший і другий реактори, які до того часу перебували у роботі. Дві доби пожежники відкачували радіоактивну воду зі зруйнованого реактора.
Розпочалася масштабна кампанія щодо ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. До Чорнобиля терміново виїхали уповноважені особи, створили урядову комісію, яку очолив заступник голови Ради Міністрів СРСР Борис Щербіна.
Водночас радянська влада не поспішала розголошувати інформацію про аварію. Першими у світі на сполох забили у Швеції. Там 27 квітня о шостій годині ранку на АЕС "Форсмарк" зафіксували підвищення радіації на одязі одного з працівників. За ними про радіоактивну хмару почали повідомляти у Фінляндії, Польщі та інших країнах. Приховати від світу інформацію про катастрофу не вийшло.
У першому мікрорайоні Прип'яті, від якого безпосередньо до станції лише 2,5 км, рівень радіації піднявся до 1 рентгена на годину. Діти грали в піску, місто жило своїм звичним життям. Високопосадовці злочинно зволікали з евакуацією, за звичкою розраховуючи, що "може все само вляжеться". У день, коли шведи "засікли" вибух, о 13:10 за київським часом, урядова комісія врешті ухвалила рішення про евакуацію Прип'яті.
Жителів навколишніх сіл почали відселяти лише 3 травня. У цей рік був пізній Великдень, і припав на 4 травня. І ось, напередодні великого свята, коли природа дихала життям, все цвіло й зеленіло, жителі Полісся були змушені назавжди залишити свої домівки.
Рівень радіації на зруйнованому енергоблоці після аварії становив кілька тисяч рентгенів на годину. Оскільки підступитися до реактора було неможливо, для гасіння пожежі вирішили застосовувати гелікоптери. Коригувальний пункт для них розташувався у Прип'яті, на оглядовому майданчику готелю "Полісся", звідки відкривається чудовий краєвид на станцію.
Машини стартували з центральної площі міста, яку використовували як аеродром із позивним "Кубок-1". Пізніше вертолітний майданчик влаштували й у місті Чорнобиль. Гелікоптери завантажували піском, доломітом, мармуровою крихтою, бором, свинцем і відправляли "бомбити" зруйнований реактор. Пізніше, для кращої точності, до мішків почали прилаштовувати парашути.
Загалом вертолітники скинули на реактор 5000 тонн матеріалів. Остаточно його вдалося загасити лише 10 травня, коли догоріла більша частина графіту. Але на цьому їхня робота не завершилася — далі вони мали проводити дозиметричну розвідку над зруйнованим реактором.
Основні тяготи з ліквідації наслідків аварії лягли на військових. До 2 травня до зони вже стягнули 10 000 військових і 6000 одиниць техніки. Уряд та вчені дійшли висновку, що навколо зруйнованого реактора потрібно будувати захисне укриття. А для цього потрібно було прибрати радіоактивне сміття з покрівлі та промислового майданчика ЧАЕС.
Спочатку для цієї роботи планували використовувати керованих роботів, частину з яких нашвидку зібрали на базі місяцеходів. Та мікросхеми машин не витримували високих рівнів радіації, тож довелося застосувати живу силу.
Тисячі молодих бійців втратили здоров'я, розгрібаючи радіоактивне сміття. На найвищі точки (70 метрів) майбутнього саркофага бетон подавався за допомогою спеціальної гармати — так званого хобота.
Серед вчених виникали побоювання, що розпечений реактор проплавить собі шлях у барботер-басейн із радіоактивною водою, розташований прямо під ним. Тож шахтарі з Донбасу та Підмосков'я проклали тунель між третім і четвертим енергоблоками, щоб охолодити дно зруйнованого реактора й створити захисну подушку.
Наприкінці вересня 1986-го провели складну операцію — встановлення 165-тонної сталевої рами майбутнього об'єкта "Укриття", відомого у народі як саркофаг, на зруйнований енергоблок. У жовтні конструкцію щільно підігнали, а між третім та четвертим енергоблоками побудували захисну перемичку.
У листопаді зведення об'єкта "Укриття", яке тривало лише 206 днів (рекордно короткий строк для такої конструкції), було завершено. Споруда була розрахована на 30 років експлуатації. Приймав її все той самий Борис Щербіна, який знову очолив урядову комісію.
Загалом на будівництві об'єкта "Укриття" були залучені більш як 90 000 будівельників та монтажників. У тестовому режимі вже 1 жовтня 1986 року був знову запущений перший енергоблок, за ним незабаром — і другий. А ще за рік, наприкінці 1987-го, дали старт і третьому енергоблоку, розташованому найближче до саркофага.
