Тетяна Злова: "Я довго собі не подобалась"

Фото: instagram.com/taniazlova

28-річна акторка Тетяна Злова в українському кіно — зірка, що сходить, але при цьому вже досить яскраво сяє. Останнім часом її можна було побачити в серіалах каналу ICTV2: "Рубан", "Морська поліція. Чорноморськ", "Коп з минулого". "ТиКиїв" зустрівся з акторкою, щоб розпитати не тільки про роботу, а й про особисте…

Тетяно, у кадрі ти маєш дуже природний вигляд. Це тому що "камера тебе любить"?

Пригадую, мій майстер в університеті говорив, що камера дійсно мене любить. Ну, гаразд. Але я ніколи не замислювалась, що це означає: моїм головним завданням було сподобатись собі.

І як — подобаєшся собі?

Колись не подобалась і пройшла довгий шлях до прийняття себе. Мені казали, що я красива, а я не розуміла, в якому місці. (Усміхається.) Це був шлях подолання бар'єрів у власній уяві. Я ніколи не сприймала свою красу як привілей і завжди робила ставку на мозок. Мені хотілося, щоб мене запам'ятовували насамперед як розумну людину. 

А батьки тобі в дитинстві не говорили, що ти найгарніша?

Мені завжди казали, що я молодець і розумниця. А в цілому батьки робили ставку не на мою красу чи щось таке, а на моє щастя. Дуже вже хотіли, щоб я була щасливою. 

Але коли в серіалі "Рубан" герой Влада Никитюка закохується в тебе з першого погляду, його можна зрозуміти... 

Завдяки Владу ми почали грати любов вже в першій серії, і якби не він, все це було б не так розгорнуто. Ми дійсно отримували задоволення від процесу гри в закохування від першої зустрічі, від перших обмінів поглядами крадькома і далі всі вісім серій. Сподіваюся, ми з Владом змогли всіх переконати в почуттях наших героїв.

Тренування на котиках

Ти ж за освітою тележурналістка, дикторка та ведуча телепрограм. А як стала акторкою?

Навчаючись в Університеті культури і мистецтв, я думала, що стану ведучою розважальних програм. Але, створивши таку програму, зрозуміла, що вона не отримає належної уваги. Та й важко було працювати в середовищі, де тебе не дуже підтримують і все базується виключно на зв'язках. А журналістика — це складна справа, яка потребує, зокрема, незаангажованості й уваги. Але головне, я зрозуміла, що це не зовсім те, чим я хотіла б займатися. Тож тішуся, що вчасно пішла. 

Акторська майстерність подобається мені понад усе. Я завжди цим цікавилась. На жаль, в університеті на парах з акторської майстерності я отримала небагато: хіба що стала розкутішою, розвинула фантазію і практику студентських показів. Тому серйозно займалася самонавчанням, вивчала різні акторські школи — не лише системи Станіславського чи Іванни Чабак. Мені було дуже цікаво подивитися, а що там у Лі Страсберга, що у Сенфорда Мейснера, а як Стелла Адлер вчила Марлона Брандо. Мені хотілося знати, як вони перетворили систему Станіславського і на чому закцентували пізніше. Кожен із них розвинув власну систему, свій метод. І я в це пірнула з головою.

Чула, ти навіть взялася викладати акторську майстерність?

Моїми учнями були підлітки, я поділилася з ними своїми знаннями. Це було "тренування на котиках". (Сміється.) Але мої уроки спрацювали: діти після говорили, що збираються вступати до театрального вишу на акторське відділення, і деякі таки вступили! А коли один з учнів запросив мене на свої студентські акторські покази, я подумала: "Боже, яка я вже стара!" (Сміється.) 

Більшість твоїх серіальних колег грають у театрі. В тебе немає бажання спробувати себе там?

До театру я волію ходити як глядач, бо дуже люблю спостерігати. Але постійно перебувати там мені б не хотілося. Я дуже ціную свободу і люблю розпоряджатися вільним часом на свій розсуд. Мені здається, що людина, яка прагне уваги реального живого глядача — це певний тип особистості. З цією увагою, з аплодисментами та криками "Браво!" актори цього психотипу почувають себе гармонійно. Мені ж увага глядача приємна, але її відсутність мене не вбиває. І я розумію, що гра в театрі — це дуже важко, та й вистава, до якої тебе ввели, може тобі не подобатись. Успіх вистави також залежить від режисера, і ваші погляди можуть відрізнятися. Я дотримуюся принципу працювати менше й отримувати більше. І це не про театр. Я знаю, що за час, витрачений на вивчення текстів у театрі, я можу зробити набагато більше і краще в тій області, де я більш компетентна. 

Але знімання теж іноді забирає дуже багато часу…

Але ж мені за це платять. Я розумію, що це комерційний бік творчості, але люблю використовувати свій час недаремно. Звісно, є й простої, коли доводиться довго чекати, або перепрацювання... Але буває, що приходиш на зміну, граєш першу сцену, починаєш чекати на другу — і просто лежиш у вагончику цілий день і чекаєш, а в результаті твою сцену так і не встигають зняти цього дня. Прикро, але це творчий процес. 

Кохання без проблем

Якось ти зізналася, що на початку війни в тебе почалися панічні атаки. Тобі вдалося з ними впоратися?

Це лікується медикаментозно, бо панічна атака — це не та річ, якої можна позбутися просто заспокоюванням. Тут треба звертатися до спеціаліста. Я почала лікуватися в період, коли намагалася бути просто емоційно стабільною, бо вже були такі стрибки настрою, що стало зрозуміло: не бути мені вже грайливою й веселою. А як в такому стані зніматися? Я звернулася до психіатра. І моя головна порада тим, у кого є панічні атаки: забудьте про те, що психіатр ніби потрібен лише психічно хворим. У кожного з нас сьогодні є травматичний досвід, і якщо з цими травмами не розбиратися, вони проявляться. Я знаю акторів, які перебувають у депресії, і знаю тих, хто давно її лікує. І це необхідно, якщо ти хочеш залишатися на плаву не лише у творчості. Треба такі речі тримати на контролі. 

А що стало тригером для твоєї першої панічної атаки?

Я колись застрягла на платформі метро "Арсенальна", де через тривогу почав збиратися натовп. Думала, що тривога швидко мине, але людей ставало все більше, і мені почало здаватися, що натовп на мене тисне. За хвилини мені стало важко дихати. Добре, хтось порадив, що в такому стані треба сконцентруватися на зеленому кольорі й шукати його скрізь навколо себе. Цим я себе почала відволікати. Коли після 20 хвилин в натовпі я вибралася на поверхню, мій мозок малював мені схеми катастрофи світу, одна страшніша за іншу. Я була впевнена, що Києва вже немає, що його стерли ракети. Але на поверхні світило сонечко, цвірінькали пташки й усміхалися люди. Все завершилося тоді істеричними сльозами просто посеред вулиці та внутрішнім спустошенням. Але відтоді я обожнюю бувати на фудкортах на "Арсенальній" — це місце мене заспокоює. Також мене заспокоює набережна Дніпра коло Річкового вокзалу — я дуже люблю сидіти там влітку на кам'яних сходах біля води разом зі своїм хлопцем. 

До речі, про хлопця… Зараз в тебе, можна сказати, службовий роман — на зніманні одного із серіалів ти познайомилась з актором Богданом Буйлуком, якого всі пам'ятають як переможця "Х-фактора — 9" у складі ZBS Band…

Вперше я побачила Богдана задовго до того, як ми познайомились на зніманні. Шість років тому мене запросили на виставу "Каліки" в театрі "Золоті ворота": я пішла за запрошеннями, які Богдан віддав моєму другові. Причому ми не були знайомі. Я тоді сиділа в першому ряду, дивилась на нього і думала: "Який же цей хлопець талановитий!" Але тоді ми у просторі розминулися, а навесні цього року доля звела нас у серіалі "Ніхто не ідеальний". Побачивши Богдана, я згадала, що колись дуже любила пісню ZBS Band "На морозі" і всім подругам показувала їхній кліп…

І чим Богдан тебе привабив?

Ми знімались у серіалі на 32 серії й мали дуже багато часу познайомитись ближче. Я одразу зрозуміла, що в нас багато спільних цінностей і при цьому різний підхід до проблем.

Я люблю розв'язувати проблеми й дуже ретельно обдумую план цього. А Богдан проблеми оминає — в нього проблем немає! Це лише одна з тих прекрасних рис, які в нього є. Він дуже розумний, талановитий, у нього нереальне почуття гумору, і він — моя підтримка. Тому я просто тішуся з того, що ми вже дев'ять місяців разом і при цьому не створюємо одне одному тих самих проблем. У нас не було жодної серйозної сварки. Я інколи порівнюю ці стосунки з якимись попередніми — і це такий штиль… І це класно. Це — стабільність.

Сильна героїня

У серіалі "Коп з минулого" ти зіграла свою першу головну роль — доньку головного героя (Дмитро Суржиков). Нещодавно закінчили знімати 4-й сезон — ти в ньому з'явишся? 

Так. Але якщо в 1-2 сезонах були великі ставки щодо життя моєї героїні Юлії, то нині все звелося до її сімейної історії. Я розумію, що героїня за кілька сезонів виросла. У першому сезоні вона була підлітком, а зараз вже мати. І все, що тепер відбуватиметься з Юлею — на мій превеликий жаль, лише історія її материнства. Я не фанат такого зображення жінок: вони сьогодні реалізовуються в різних професіях та іпостасях.

Я почала цікавитись корейськими фільмами та серіалами й бачу, що в них у менталітеті буквально зашита тема помсти. Зараз я дивлюсь серіал, де головну героїню цькували в школі. Як виявилося, в Азії шкільний булінг — поширена тема. І я бачу, що в Україні почали купляти права на дорами (східноазійські серіали — Прим. Ред.) і переписувати їхні сюжети під українські реалії. Тому, якщо я писатиму сценарій і створюватиму якийсь сюжет, у ньому буде сильна героїня, позбавлена звичних для наших серіалів страждань типу "вона завагітніла не від того, а він закохався в неї, бо вона бідна" тощо. Це дуже смішно. Дуже хочеться грати ролі, в яких є що грати: бо тоді ми, актори, перетворюємося на дітей у пісочниці, в якій нам класно і цікаво.

І "Рубан", і "Коп з минулого" — детективи. Тобі не нудно в одному жанрі?

Обожнюю і детективи, і фільми жахів, і документальні фільми, в яких щось розслідують. Але моє надбажання — знятися в мелодрамі чи романтичній комедії.   

Я зараз входжу у вік, в якому в романтичних комедіях знімалася Сандра Баллок "Дім біля озера", "Коли ти спав", "Міс Конгеніальність". Я б знялась у такому фільмі, бо вже награлася в драму. На жаль, у сценаріях, які потрапляють до мене, героїня обов'язково має плакати. А я так втомилася плакати на екрані й грати покалічених долею жінок! Мені хочеться позитиву, сміху, комедій. Думаю, це дуже потрібно зараз нам усім.   

Текст: Оксана Гончарук  

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter