"Батьківство — це шлях, який ніколи не закінчується": історія батька дев'яти дітей
Фото: фейсбук-сторінка Валентина Марчука
У сім’ї священника Валентина Марчука та матінки Олени Марчук дев'ятеро дітей. Подружжя впевнене, що чоловік має бути присутнім на пологах, а прийомних дітей можна полюбити як рідних — потрібні лише терпіння й віра.
Напередодні Дня батька, що відзначають 15 червня, редакція поспілкувалася з Валентином Марчуком про виклики та уроки багатодітного батьківства. Як це — бути дбайливим батьком у багатодітній сім’ї? Чи складно встановити емоційний зв’язок із сиротами, які стали частиною родини?
Про першу дитину та присутність на пологах
Народження першої дитини — це завжди щось особливе, неповторне, святе. Я був безмежно щасливий і пам’ятаю все до найменших деталей. Це був наш первісток — перша дитина з наших шістьох біологічних. Народження було шляхом кесаревого розтину, і, звісно, тривоги було чимало. Але коли я почув її перший крик, коли дізнався, що все добре — радість була така, що словами не описати. Радість — пасхальна, світла, як те Воскресіння, якого чекаєш, але все одно не можеш повністю до нього приготуватися.
Пізніше матінка народила ще п’ятьох — усіх природним шляхом. І на трьох пологах я був присутній особисто, підтримував її, тримав за руку, молився в серці. Це дуже зближує і дає змогу відчути, наскільки народження дитини — не просто біологічна подія, а справжнє таїнство життя.
Часто, згадуючи цей перший досвід, кажу молодим батькам: перша дитина — вона, як маленьке чудо, як подарунок, з яким ти ще не зовсім розумієш, що робити. Але серце твоє вже змінюється назавжди. Ми тоді мріяли про двох, може трьох дітей. Ніколи не думали, що Господь подарує нам дев’ять — шість біологічних і ще трьох прийомних. Це справжнє благословення. І я вдячний Богові за кожного з них.
Про батьківський досвід
З кожною дитиною приходив новий досвід, нове розуміння себе як батька, нове серце. Перші наші діти — хлопчики, і це був особливий період: становлення, навчання, іноді помилки. Але найбільше на мене вплинуло народження донечки. Це був зовсім інший вимір батьківської любові — ніжний, особливо трепетний. І дотепер у мене з нею особливий зв’язок.
Саме після народження донечки ми дійшли важливого рішення — узяти ще дітей у нашу сім’ю. І хоча вони з’явилися не біологічним шляхом, вони народилися в серці, в домі, в молитві. Тож потім Господь послав нам ще четверту, п’яту, шосту дитину. Кожне нове народження змінювало мене. Змінювало нас.
І досвід, звісно, робив свою справу. З молодшими дітьми ми вже були інші. Наприклад, був випадок: впав телевізор на одного з наших наймолодших дітей. Коли щось подібне траплялося з першими дітьми, ми могли сваритися, хвилюватися, розгублюватися. А тепер — ми просто обійняли дитину й були вдячні Богові, що все добре закінчилося. Старші діти, спостерігаючи ситуацію, щиро сказали: "А нас би в такій ситуації точно сварили!" Ми посміхнулися. Це не несправедливість. Це — досвід. Це — зміна серця, яке навчилося любити глибше, м’якше, з розумінням.
Ми працюємо з дітьми у недільній школі, допомагаємо іншим сім’ям, передаємо свій досвід і вчимося самі щодня. Батьківство — це шлях, який ніколи не закінчується. І він справді змінює.
Про труднощі
Найбільша складність, мабуть, у тому, що в нас із матінкою не було власного прикладу повноцінної, теплої, багатодітної сім’ї, на яку можна було б орієнтуватися. У моєму дитинстві батьки були змушені виїхати за кордон, і я залишився на вихованні бабусі й дідуся. А, як відомо, між поколіннями завжди існує певне напруження, непорозуміння. У матінки ще складніше: вона втратила маму, коли їй було лише п’ять років.
Ми обоє не мали перед собою живого зразка того, як будувати сім’ю в любові, повазі, єдності. Тому часто доводилось вчитися на власних помилках. Не завжди вистачало педагогічного досвіду, знань, терпіння. Але ми шукали, і Бог вів. Служіння в храмі, навчання та викладання в семінарії, робота з молоддю, постійне читання, участь у конференціях, навчання в університеті на різних факультетах — усе це ставало для нас дорогоцінним джерелом досвіду.
Про рішення створити багатодітну родину
Нас надихає не статус багатодітності, а любов, яка не обмежується цифрами. Якщо в серці є місце для ще однієї дитини, значить її треба приймати. Ми вдячні Богові, що не злякались, не втекли, а відкрили серце для великої сім’ї.
Коли в нас народилася донечка — перша дівчинка після хлопців, — ми дуже гостро відчули, що можемо подарувати ще комусь любов. Не просто як обов’язок, а як поклик. І тоді ми з матінкою вирішили взяти на виховання дітей-сиріт. Це рішення народжувалося в молитві, роздумах, серці, і воно не було легким. Були й страхи, і нерозуміння з боку оточення. Але коли ти живеш з вірою, то не можеш не довіряти.
Ми взяли трьох дітей. Вони не народжені від нас, але стали нашими — рідними, справжніми. А Господь тим часом дарував нам ще й біологічних дітей. І так, крок за кроком, ми стали багатодітною родиною. Сьогодні, коли дивимося на наших дітей — різних, але таких рідних — розуміємо, що це був не наш план. Це Божий задум, у якому ми погодились бути виконавцями.
Про важливі усвідомлення
Батьківство вчить мене найголовнішого — любити. Не теоретично, не декларативно, а щоденно — втомлено, терпляче, жертовно, ніжно. Це школа, яку не закінчують. Іспити в ній — щоденні. Але саме вона навчає того, без чого не можна ні жити, ні служити — щирої, живої, справжньої любові.
Хороший батько — це той, до кого діти можуть завжди прийти. Не лише коли весело, а й коли боляче, коли щось не вдається і серце шукає підтримки. Бути добрим батьком означає створити вдома атмосферу тепла й затишку, де тебе згадують з любов’ю, а не з докором.
Для мене батьківство — це вміння не лише дбати про побут, а навчити головного — молитви, довіри до Бога, правильних життєвих орієнтирів. Зрештою, найкраще, що ми можемо дати своїм дітям — це щасливу, люблячу сім’ю. Щоб вони, побачивши приклад, самі прагнули створити такі ж міцні, справжні, живі родини.
Про емоційний зв’язок із прийомними дітьми
Це дуже тонка і водночас глибока тема. Безперечно, встановлення емоційного зв’язку з прийомними дітьми може бути складнішим і довшим процесом, ніж із рідними. Адже ці діти часто мають власний життєвий досвід, травми, нерозуміння, що ускладнюють довіру і відкритість.
Проте любов і терпіння творять дива. Коли батьки щиро відкривають своє серце, готові прийняти дитину такою, якою вона є, коли створюють безпечне і любляче середовище — цей зв’язок народжується. Він може бути навіть глибшим, бо він свідомий.
У нашій сім’ї цей шлях був нелегким, але наповненим радістю, і дарував взаємне зростання. Ми навчалися чути дітей, розуміти їхні потреби, шукати спільну мову, і це об’єднувало нас. Як говорить Святе Письмо: "любов покриває безліч гріхів", і саме вона стає тим мостом, що з’єднує серця.
Дехто вважає, що із прийомними дітьми складніше встановити емоційний зв’язок. На мою думку, це залежить від багатьох факторів — щирості, терпіння, готовності любити й приймати дитину. Любов не народжується миттєво, вона росте в процесі спільного життя, розуміння і взаємопідтримки.
Поради майбутнім прийомним батькам
Передусім хочу порадити парам, які планують стати прийомними батьками, добре зважити своє рішення і не поспішати. Дуже часто люди керуються лише емоціями, а це — надто крихкий фундамент для такого відповідального кроку. Розум має бути холодним, а серце — твердим. Водночас не бійтеся робити добрі справи. У наші часи, коли війна забрала багато сімей, ваші любов і готовність можуть врятувати життя і подарувати щастя тим, хто цього найбільше потребує.
Обов’язково порадьтеся з духівником, близькими друзями, батьками. Це допоможе подивитися на ситуацію з різних боків і прийняти свідоме, зріле рішення. Важливо, щоб обидва хотіли цього однаково.
Також радив би дуже уважно придивлятися до дітей. Вони бувають різні, і не з кожною дитиною можна одразу знайти спільну мову. Дитина — це не товар у магазині, це особистість зі своїми ранами та потребами, тому треба мати терпіння і розуміння.
Сім’ям, які вже стали на шлях усиновлення, раджу працювати разом із тренерами — людьми, які вже мають досвід і можуть дати необхідну підтримку й поради.
Про те, як багатодітність впливає на стосунки
Поява дітей стала для нас справжнім даром і благословенням, що укріпило нашу сім’ю. Кожна дитина примножувала любов, робила її глибшою та особливою. Незабаром ви зможете почитати про це в наших книгах.
Народження прийомних дітей було справжнім вибухом випробувань, коли ми часто думали: "Господи, допоможи зберегти нашу сім’ю". Сьогодні я розумію, що це був неоціненний досвід. Завдяки йому наші з матінкою стосунки стали міцнішими. Сьогодні ми допомагаємо багатьом іншим сім’ям, працюємо як неофіційні тренери та наставники, підтримуємо тих, хто стоїть на початку непростого шляху. І нам часто дякують за цю підтримку.
15 червня у більшості країн світу відзначають День батька, і Україна також долучається до святкувань. У третю неділю літа загадайте про тих, хто любить навіть на відстані, підтримує у найважчі часи, дбає з усіх сил — наших батьків.
