Нова українська музика: Tember Blanche, Ірина Білик, YUVI та інші
Саша Ганапольська, вокалістка Tember Blanche. Фото надане гуртом
Музичний критик Олесь Ніколенко зібрав найцікавіші релізи минулого тижня, які точно не варто пропускати. В нашій добірці — нові треки Tember Blanche та Ірини Білик, другий альбом YUVI, новинки інді-сцени — і не тільки.
Tember Blanche — "Мінус-плюс"
Один із найпомітніших інді-проєктів України продовжує занурювати слухача у свій умовний мультивсесвіт. Нещодавно у вокалістки Tember Blanche Саші Ганапольської вийшла дебютна книжка "Тепер доведеться думати", а новий трек написаний від імені одного з її героїв. Героя, який не відчуває власної цінності в стосунках і поступово розчиняється в чужій оцінці себе. Звідси й образ із "плюсами" та "мінусами" — як спроба раціоналізувати те, що насправді не піддається жодній логіці.
Музично "Мінус-плюс" рухається в знайомому для гурту інді-поп-напрямку, але з більшою увагою до деталей і настрою. Тут працює їхній фірмовий підхід: через точні, майже побутові деталі історія стає максимально впізнаваною і викликає щиру емпатію. І загалом за Tember Blanche цікаво спостерігати, як вони поступово вибудовують не просто серію релізів, а цілісну екосистему, де музика, тексти й додаткові формати працюють разом і підсилюють одне одного.
YUVI — Viskra
У YUVI вийшов другий альбом Viskra. Про один із треків звідти — "Гори" — ми вже писали раніше, відзначаючи, що музика артистки помітно випереджає свій час і нинішню кон'юнктуру. Повноформатний реліз лише підтверджує це враження. Пісні з Viskra за своєю природою не розраховані на миттєву популярність — вони потребують уважного слухання і контексту, який в українській сцені поки що лише формується. YUVI фактично працює в ніші, де перетинаються тріп-хоп, темний артпоп і ламана електроніка з брейккоровими елементами — музика свідомо некомерційна, але цілісна у своєму звучанні.
Прагнення до соціальної валідації — назбирати цифри, закріпитися в інфопросторі, вийти на самозабезпечення — багато в чому продиктоване невеликим масштабом українського музичного ринку і його обмеженнями. Viskra ж демонструє інший підхід: без поспіху, очевидних компромісів і спроб підлаштуватися під алгоритми. У цьому сенсі YUVI ближча до артистів із каталогу легендарного британського лейбла Ninja Tune, де значна частина музикантів паралельно працює на основних роботах і не ставить за мету "жити лише музикою". І, можливо, саме тому Viskra звучить не як продукт моменту, а як щось значно довговічніше.
The Soul Delusion — "Горизонти"
Як показує кейс Latexfauna, ніша ультрапастеризованого ASMR-поп-року з вкрадливим вокалом — цілком робоча. Звісно, The Soul Delusion не схожі на Latexfauna в музичному плані: у їхньому хіпстерському коктейлі намішані інші впливи й звуки. Але ідеологічно це дуже близькі проєкти. В обох випадках ідеться про створення комфортних вайбів для слухача, втомленого роботою за комп'ютером, — саундтреку до життя людей, які обожнюють дорогі коктейлі в модних барах.
Словом, це музика для покоління, яке обирає себе, свій комфорт і помірний гедонізм. І в цьому немає нічого поганого — просто важливо розуміти, що "Горизонти" не пропонують виходу за межі цього стану, а радше акуратно його обслуговують. Це приємна, добре зібрана музика, яка не ставить зайвих запитань і не вимагає відповіді — і саме тому вона так легко вбудовується у повсякденність.
Ірина Білик — "Про любов"
"Лагідна українізація" шоубізнесу продовжується. Ірина Білик у свій 56-й день народження презентувала українську версію хіта "О любви" з альбому "Любовь. Яд" (2004), яка вже певний час звучить на її концертах.
Це радше акуратне переосмислення добре знайомого матеріалу, ніж спроба його радикально змінити. Пісня зберігає свою початкову інтонацію та емоційний настрій, але водночас природно вписується в нинішній контекст — як частина ширшого процесу повернення до власного репертуару українською мовою. У цьому сенсі "Про любов" працює як місток між різними етапами кар'єри Білик, без зайвих декларацій, але з відчуттям тяглості.
sexnesc — "Дочка Депутата"
Найулюбленіший рок-гурт музичного оглядача "ТиКиїв". Ми вже писали про них у попередніх матеріалах і згадували, як цей колектив вдало й бездоганно розвиває творчий доробок легендарних Deftones. Приємно, що sexnesc не зациклюються виключно на пост-Deftones-саунді, а загалом повертають у рок-музику секс і відчуття небезпеки.
Якщо уважно подивитися на українську рок-сцену останніх років (а то й десятиліття), її легко уявити у вигляді схеми. Є топгурти, які сьогодні значною мірою існують на інерції минулих заслуг і ностальгії. Є "другий ешелон" — колективи, що з'явилися трохи пізніше або яким не так пощастило, але вони все одно змагаються за того самого слухача, що виріс на піснях "Океану Ельзи". І окремо — інді-сцена та зовсім нові гурти, які або тільки шукають себе, або ніяк не можуть знайти.
На цьому фоні sexnesc виглядають особливо чітко й виразно. Вони свідомо обходять цю перенасичену нішу radio-friendly пост-бритпопу й поп-року та рухаються в інший бік. І "Дочка Депутата" лише закріплює цей вектор — як трек, що не намагається подобатися, а радше нав'язує власні правила гри.
Сервант — "Сон"
Молодий львівський рок-гурт заходить на територію, яка в українській музиці досі майже не зайнята: шугейз із важкими гітарами, але без зайвої декоративності. Їхній стиль — це поєднання ліричних текстів та енергетичного зарядженого музичного матеріалу, де можна зустріти і перегружені гітари, і танцювальні ритми.
Трек "Сон" — пісня про втечу від власних думок і внутрішнього тиску, що поступово тебе поглинає. Коли баланс між ілюзією й реальністю занадто тонкий і не дає вирватися з кола страхів і нав'язаних голосів, зрозуміло одне: від себе не втекти. Однак пісню навряд можна назвати ескапістською: вона радше працює як нагадування, що від себе, хоч як банально це не звучало, втекти все одно не вийде.
Zlypni — Svit
Найпсиходелічніший гурт з нашої добірки випустив новий сингл про боротьбу з тиском повсякденності — тим самим фоновим станом, який сьогодні відчуває майже кожен. Zlypni не намагаються бути комфортними й відверто грають проти правил: чого варте хоча б довжелезне інтро, яке повертає до часів, коли пісні могли дозволити собі розгортатися повільно — з розвитком, кульмінацією й відчуттям простору. Svit звучить як приємний контраст на фоні релізів, заточених під миттєве захоплення уваги слухача, який нескінченно скролить стрічку.
Zlypni не полюють за цією увагою — вони радше винагороджують тих, хто готовий слухати. Svit працює як невелика подорож: трохи дезорієнтуюча, місцями розтягнута, але цілком свідома у своїй формі. І в цьому її сила — це музика не для швидкого споживання, а для занурення, де головне не дійти до фіналу, а пройти сам процес.
